Вечірня казочка

Хочете послухати на ніч повчальну та мудру історію? Тоді завітайте на вечірню казку до Бабусі Бджілки! 

Мамам, бабусям і всім, хто бажає перед сном прочитати мудру казочку, цікаве оповідання з гарними ілюстраціями переходьте за цим посиланням і вибирайте на свій смак і запит.
https://xn--80aaukc.xn--j1amh/



Хто насправді любить маму.

Коли маленького Миколку приводять до дитячого садочка він голосно плаче. Всі дітки знають, що це Миколка прийшов.

- Не хочу залишатися ! Хочу-у-у додому-у! 

- Синку, не плач, просить його мама. Мені ж на роботу потрібно іти! 

- А-а-а-а плаче Миколка!

І так кожного ранку.

 Одного разу маленький Михайлик, який також ходив до дитсадка, підійшов до Миколки і запитав:

-Ти коли рюмсати перестанеш?

-А тобі що до того?

 - Мені нічого, відповів Михайлик. - Тільки ти свою маму ні краплинки не любиш!

- Це я  не люблю??? - обурився Миколка. - А ти що, не чуєш, як я за нею плачу кожного ранку?

- Чув, і вся група чує, сказав Михайлик - ось чому і кажу, що не любиш! Я свою маму дуже люблю і Людочка любить і Стасик, тому і намагаємось не засмучувати своїх мам. Не плачемо, не капризуємо, тому наші мами спокійно ідуть на роботу і за нас не хвилюються. 

І тут до групи зайшла маленька Наталка, вона була не тільки маленька за зростом, а ще вона була новенька, бо тільки вчора вперше прийшла до дитячого садочку. Мама допомогла їй переодягнутися, перевзутися, поправила червоненькі бантики на її волоссі і міцно обняла. Наталка поцілувала маму і направилася до ігрової кімнати. В неї в очах блищали сльози, воно не хотіла розлучатися з мамою, але вона і не хотіла, засмучувати маму, тому повернувшись до неї, посміхнулася, помахала рукою і побігла до дітлахів.
 Наступного ранку Миколка прийшов до дитячого садочка, переодягнувся, підійшов до здивованої мами , міцно обійняв і сказав їй на вушко:
- Іди на роботу, я тепер ніколи не буду плакати! 
- Чому? - запитала мама.
- Бо я тебе дуже сильно люблю! -відповів хлопчик і побіг до друзів.

За мотивами казок А. Потапової

Как Алла  полюбила ходить в детский сад.

— Мама, ну мама!!!! Я больше не хочу ходить в детский садик, — 

упрашивала маму Алла.

 — Давай останемся дома! Ну давай! — Хорошо, — ответила мама. И с этого момента Алла перестала ходить в детский сад. Так прошло две недели. Однажды Аллочка с мамой пошли вместе в магазин за продуктами. — Алла, Алла, привет! — донеслось где-то сбоку. Девочка огляделась и увидела Инну. — А ты почему в детский сад теперь не ходишь? — спросила Аллу Инна. — Мы, все ребята, так тебя ждем! А еще у нас беда случилась! Помнишь кубики, в которые ты любила играть? Они вчера пропали. Мы уже все обыскали, нигде их нет! — Как пропали? — всполошилась Алла. — Где же они могут быть? — Не знаю, — грустно ответила Инна. — Ну так что? Ты завтра придешь? — Приду, обязательно приду, — задумчиво сказала девочка. На следующее утро Алла сама проснулась очень рано и попросила маму отвести ее в садик. Пришла, поздоровалась с воспитательницей и ребятами и сразу пошла любимые кубики искать. В шкафу их нет, под шкафом тоже… — Кубики, ну где же вы? — грустно спросила Алла. Но они так и не появились. Вечером мама пришла забирать дочку домой. Аллочка оделась и они пошли. Идут через парк, дождик моросит. 

Вдруг Алла видит, что ее любимые кубики на мокрой и холодной лавке лежат. — Мама, смотри! — воскликнула девочка. — Там кубики из нашего детского садика лежат! У тебя нет пакета? Я хочу их забрать и завтра обратно в садик отнести. Мама дала дочке большой пакет и, девочка сразу же бросилась собирать с лавочки разноцветные кубики. — Эх, кубики! Как же вы здесь оказались? Кто вас сюда принес? — Привет, Алла! Обрадовались игрушки! Мы так рады тебя видеть! Нас сюда никто не приносил! Мы тебя ждали-ждали, а ты все к нам в гости в садик так и не приходила. Мы очень расстроились и пошли тебя искать, но потерялись. — Вот оно что! — засмеялась девочка! — А я вас сегодня весь день в группе искала! Вы больше не убегайте! Я теперь обязательно в садик буду ходить! А ночью Алле приснился сон, как она вместе с воспитательницей и другими ребятами разучивала песню для мамы на праздник 8 марта, как на Новый Год им дарили подарки, как весело она играла с ребятами, как построила большую крепость из кубиков и многое-многое другое. Утром, проснувшись и собираясь в садик, девочка подумала: — А в садике хорошо! И, взяв пакет с кубиками, радостно побежала догонять маму. 

Зайчаткова казочка.

Бігло лісом сіреньке Зайчатко. Стриб-скік! Стриб-скік! Гульк, а на стежці лежить ... казочка. Перегорнуло Зайчатко сторіночку. Ой, як сподобалися йому малюнки! І червона морквинка, і біленький кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Узяло воно казочку, скаче лісом і думає: " Якби мені знайти кого-небудь, хто вміє читати. Це, мабуть, дуже цікава казочка!"

Тільки подумало так Зайчатко - назустріч Лисичка.

- Добридень, Зайчику! Що в тебе за книжка? - питає. Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, я послухаю!

- Добре, Зайчику! - погодилась Лисиця. Сіла вона на пеньок, книжку розкрила, лапою по рядках водить:

- Жили були дідусь та бабуся. І була у них курочка. Несла курочка смачні яєчка, а ще  смачнішою була сама курочка...

- Ні, тьотю Лисице, - перебило Зайчатко. - Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

- Ти бач, Зайчисько нікчемний! - образилась Лисиця. - Мені, Лисиці віри не йме! Ану тікай, поки цілий!

І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжечку, далі пострибало. А на дорозі сірий Вовк, хазяїн того лісу.

- Добридень, дядю Вовче! - привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.

- Добридень, косоокий! - відповідає Вовк, а сам дивується: - Навіщо мені твоя книжечка?

- А прочитайте , дядю! -прохає Зайчатко.- Це, мабуть, цікава казочка.

-Казочка? Перепитав Вовк. - Ну, гаразд, косоокий, можна й - ха-ха! - почитати...

Розкрив книжку, до очей підніс. Подумав і каже басом:

- Жила була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне - присмачне...

Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі зазирнуло в розкриту книжечку, та й з дива аж лапками сплеснуло:

- Дядьку Вовче, ви ж читати не вмієте! У вас малюнки в книжечці догори ногами!

-У-у-у! розсердився Вовк і жбурнув книжку далеко в кущі. - Забирайся, а то з'їм!. Дивись-но, читати, каже не вмію! Усі казки - про смачних козенят. У-у-у!

 Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більше перекосилися, і  не помітило Зайчатко, як опинилося на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.

-Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! - Сказав хлопчик лагідно і погладив зайча. - Хто скривдив тебе?.. А це що за казочка? Які малюнки цікаві! Нумо почитаємо її!

 І прочитав хлопчик сірому Зайченятку казочку, що була у книжці, - про білого кролика і веселого їжачка.

- А тепер, Зайчику пора тобі до мами, сказав хлопчик і простягнув йому казочку. - Рости скоріше, вступай до лісової школи і теж навчишся читати. 

- Неодмінно! - сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його куций хвостик. 

                                                                    От і все!                                                                     

Ю. Ярмиш

Мудрий ніхто не вродився, а навчився.

Грамоті вчиться — в житті пригодиться.

ВОРОНА У ПАВИНОМУ ПІР'Ї.

Вороні дуже не подобалося її невиразно сіре пір'я. Вона заздрила яскравим пташкам, що приваблювали до себе увагу самим лише кольором - канаркам, папугам, а особливо павичам. То ж якось вона дочекалася, доки  павичі не перелиняють, і зібрала усе їхнє пір'я, яке тільки знайшла. Кілька днів шиття - і розкішне оперення готове. Поглянувши на себе в дзеркало вона замерла від захвату. Таку красу неодмінно мали побачити всі!

Ворона вийшла з дому, щоб усі сусіди могли насолодитися її красою. Вона була настільки задоволена собою, що не чула, як усі сусідки - ворони регочуть за її спиною. А ось павичам було не смішно.

- Ви бачили таке неподобство? - чулись обурені голоси. - Ворона прикрашає себе нашим пір'ям! Вона себе павою вважає? Це ж знущання якесь!

Врешті павичам увірвався терпець. Вони зграєю накинулися на ворону і заходилися висмикувати пера  з її розкішного вбрання.  Смикали-смикали, повидирали і барвисте павичеве пір'я, і вороняче сіре. Напівобскубана, безхвоста модниця прожогом кинулася додому - ховатися від такого сорому. Довелося сидіти в гнізді, доки пір'я не повідростало. Лише тоді ворона насмілилася подивитись на себе у дзеркало і вийти на вулицю.

Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму.

Не одяг прикрашає людину, а добрі справи.

САМОТНІЙ ОСЛИК

У лісі, в маленькій хатинці, жив самотній ослик. друзів у нього не було. І от якось ослик страшенно занудьгував.

Нудьгував він так, нудьгував - і ратом чує: 

-Пі-пі,привіт! - Із нірки вилізло мишеня.

- Я - мишеня, -ще раз пропищало воно, а потім сказало: - Я прийшло, щоб ти не сумував.

І вони, звичайно потоваришували.

Ослик був дуже задоволений і усім у лісі казав:

- А в мене є друг!

- І хто ж твій друг?- ситав сердитий ведмедик. - Певно, щось маленьке?

Ослик подумав і сказав:

- Ні, мій друг - великий слон.

Великий слон? Звичайно, йому ніхто не повірив. І скоро біля осликової хатинки зібралися всі звірі. Вони казали:

- Ану, показуй нам свого друга!

Самотній ослик уже хотів сказати, що його друг пішов по гриби.

Та тут на поріг вибігло мишеня і відповіло:

- Я - ДРУГ ОСЛИКА!

- Ха-ха- ха! - зареготали гості. Оце так великий слон! Ха-ха-ха! Якщо це великий слон, то самотній ослик просто великий брехун, - невгавали звірі.

А ослик дуже почервонів, а мишеня усміхнулося і сказало:

-Ні, я  все-таки слон, тільки  не простий, а чарівний. Щойно я перетворився на маленьке мишеня. Великому слонові в хатинці тісно. Навіть ніс доводиться у димар ховати.

- Може, й справді, - кивнув сердитий ведмедик, поглянувши на димар. - Та я б не хотів бути маленьким.

- Він також не хотів бути маленьким, - сказав ослик. - Та він дуже любить мене  і хоче жити зі мною.

Ох, - зітхнули всі звірі, - яка добра тваринка!

Попрощавшись, звірі пішли. Але відтоді ніхто у лісі не ображав маленьких.

Усі говорили:

- Навіть найменший  може бути великим другом. Навіть більшим за найбільшого слона!

 Геннадій Циферов

                                              

                                                        Друга шукай, а знайдеш — тримай.

                                                           Без вірного друга велика туга. 

                                                    

Два яблока

(Притча)

Маленькая девочка принесла с улицы два яблока. Наверное, ее кто-то угостил.

— Мама, смотри, какие красивые яблоки!

— Да, красивые! Угостишь? — спросила мама.

Малышка посмотрела на яблоки. А потом откусила от одного яблока. На секунду задумалась и… — надкусила второе.

Мама удивилась. И подумала:

— Какая жадная девочка у меня растет. Оба яблока начала кушать, а мне так и не предложила ни одного.

Но к ее удивлению, девочка протянула маме одно яблоко со словами:

(Предлагаю читателям придумать свой ответ, и написать в комментариях, а правильный мы отметим специальным сувениром.)

Закопане золото

Мав тато трьох синів. Були вони дуже ліниві. Щоб їх прогодувати, тато працював, як віл, – чорнів від роботи, руки йому пухли, кров висікала з пальців, а сини ходили собі понад ріки, лісами, висиплялися у садку.
Казав їм тато:
– Сини мої, працюйте, бо тяжко вам буде, коли я вмру.
А найстарший син говорить:
– Ей, тату, працюй, поки можеш, а ми будемо працювати, як тебе не буде.
– Та ти не вмієш нічого, – каже батько.
– Я оженюся – буде жінка працювати.
Другий син говорить:
– І я оженюся.
А третій:
– Я так само зроблю, як і мої брати.
Але тато працював-працював та й занедужав. Прийшли сини, питають:
– Тату, ти вмираєш, а що нам лишаєш?
А тато бідний був, але мав мудру голову, подумав і каже:
– Діти, шукайте в землі золото.
– А в якому місці ви закопали золото? – питають сини.
– Оцього я вам не скажу, – відповідає батько. – Копайте город, оріть ниву, садіть, обробляйте, збирайте – там і золото знайдете.

Полежав батько трохи та й умер. Прийшла зима, сини переїли все те, що батько настарав, а нового нічого не садили й не сіяли. На другу зиму голодують ліниві сини.
Пішов найстарший брат пари шукати – вернувся з гарбузом, пішов середущий сватати дівчину – не пішла за нього, пішов і наймолодший – ніхто не хоче ледарів. Добули якось до весни, а навесні давай золото шукати. Перекопали весь город – не знайшли золота, засадили картоплею – вродилася їм файна картопля. Пішли ниву копати. Скопали ниву – нема золота, але посіяли яру пшеницю – вродилася пшениця така буйна, така здорова! Помолотили, відвезли зерно до млина, намололи муки, напекли хліба, посідали свій хліб їсти, а наймолодший брат говорить:
– Ой, які ми, брати, дурні! Бачите? Золото уродилося. Добре нам тато казав, аби ми шукали в землі золото!

Брати повставали з-за столу, закасали рукави поза лікті й узялися до роботи. Відтоді земля давала їм золото: родився хліб. Вони дбали, все мали, скоро поженилися.

Разом з жінками сходилися й при столі говорили:
– Якби-то наш мудрий батько тепер жив, то і нам би ліпше було.

 Не все те золото, що блищить.

Хто робить, той голим не ходить.

Подробнее: https://familytimes.com.ua/narodni-kazky/zakopane-zoloto

Жадібний пес.

Якось пес  знайшов чималий шмат м'яса і поніс у тихе місце, щоб спокійно з'їсти. Та коли переходив через місток, побачив у воді своє відображення. У дзеркало він зроду не дивився, тож вирішив, що бачить іншого пса, який теж тримає м'ясо в зубах.

- А цей шмат більший за мій, - позаздрив пес, - Заскочу цього собаку зненацька, та й заберу, ще й його м'ясо собі!

  І недовго думавши просто з мосту кинувся в річку.

 Бризки полетіли навсібіч, течія закрутила жаднюгу й понесла геть. Пес щосили борсався у бурхливому потоці, пірнав і знову виринав. Наковтався води, вимок до останньої шерстинки на хвості, промерз до кісток, ледь не потонув, згубив м'ясо, а іншого собаки так і не знайшов.

Вкрай розчарований, пес вибрався на берег і не знайшовши суперника і на березі, згадав про власний шмат м'яса, який упав у річку. Він знову пірнув у крижану воду, та даремно - його здобич вже далеко знесло течією. Отак, зазіхнувши на чуже, легко і своє втратити. 

 На чужий коровай рота не роззявляй.

Беруть завидки на чужі пожитки.

Сьома дочка.

Було в матері сім дочок і один син. Ось поїхала мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулась додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, доньки одна за одною стали говорити, як вони знудьгувалися за матір'ю.

-Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним промінням, - сказала перша донька.

-Я чекала тебе, як суха земля жде краплину дощу, - промовила друга донечка.

- Я плакала за тобою, як маленьке пташеня плаче за пташкою, - сказала третя.

- Мені було тяжко без тебе, як бджолі без квітки, - щебетала четверта.

- Ти снилась  мені, як троянді сниться краплина роси, - промовила п'ята.

- Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, - сказала шоста. 

А сьома дочка нічого не сказала. Вона роззула матусю, та принесла їй води у мисці - помити ноги.                                                                                           

                                                                                           В.О. Сухомлинський.

Більше діла, менше слів..

Діла говорять голосніше ніж слова.

Найдорожчий плід.

Було у батька три сини. Якось він покликав їх до себе, та й каже:

- Даю вам кожному гаманець золотих. Ідіть собі по світу, та шукайте найдорожчий плід. Хто його дістане, той отримає половину мого багатства. 

Взяли сини гроші, та й рушили на три сторони світу шукати найдорожчий плід. Через три роки усі троє повернулися додому.

-Ну, як, - запитав батько найстаршого сина, приніс ти мені найдорожчий плід?

А той йому:

- Найдорожчий плід, тату, це той, котрий найсолодший. Отож я купив тобі винограду. 

- Добре, синку, - засмучено каже батько, гарний плід ти мені приніс.

- А що скажеш ти? - питає він середнього сина.

- Я думаю, тату, що найдорожчий плід той, який найважче дістати. Тому пішов я в теплі краї і придбав плодів, що у нас не родять. Купив тобі кокосових горіхів, апельсинів, фініків, бананів, та ще деяких рідкісних плодів, усього потроху. Вибери собі найкращий.

- І твої плоди гарні, похмуро  відповів батько, та тяжко зітхнув.

А тоді питає найменшого:

_А що ти мені приніс, синку? Чому повернувся з порожніми руками?

_ Справді, тату, я повернувся з порожніми руками. Але гроші, що ти дав, я не змарнував. Я, тату, пішов учитися. Цілих три роки вчителі та книги учили мене. Плодів, що я здобув, не видно, бо вони в серці і в голові моїй. Гадаю, татку, що ці  плоди не менш дорогі, ніж ті, що принесли тобі брати.

Дуже зрадів батько, зачувши ті слова: 

_ Ти приніс мені найдорожчі плоди, синку!. Ти заслужив винагороду. Бо ж немає плодів дорожчих за ті, що дають їх людині знання!

Болгарська народна казка

Розуму вчиться - в житті пригодиться.

Знання - найлегша ноша.

Вогонь, Вода та Честь.

Зустрілися якось на дорозі Вогонь і Вода.

Вогонь не любить сидіти на місці. Навіть коли його запирають у грубці або печі, він тільки й дивиться, щоб вирватись.

Вода теж на місці ніколи не всидить, завжди кудись біжить.

Отож і вибігли вони кожне на прогулянку.

Тільки встигли здибатись і поздоровкатись, аж тут їм Честь назустріч.

Здивувались Вогонь і Вода: адже досі вони ніколи не зустрічались на одному шляху.

Честь — не з тих легковажних синьйор, що буде переходити з одного шляху на другий чи взагалі вештатися по дорозі.

Вони й гадки не мали, що сьогодні Честі довелося назавжди покинути одного знатного синьйора, що зробив безчесний вчинок.

— Синьйоро Честь,— звернулися до неї Вогонь і Вода,— чи ви не зробите нам честі й не прогуляєтеся з нами?

— Щиро дякую за запросини,— відповіла Честь,— я певна, що це буде приємна прогулянка. Тільки якщо вже йти з вами, то чи не скажете, що ви за одні?

— Не турбуйтеся, синьйоро Честь,— зажебоніла Вода,— вам не сором буде йти поруч зі мною. Я гамую спрагу, мию, перу, зрошую поля, кручу колеса млинів.

І Вода казала щиру правду.

Вона тільки те приховала від Честі, що інколи її жебоніння переходить у страшенне ревисько, тоді вона прориває греблі, затоплює села і навіть міста, розтрощує на друзки найбільші кораблі. Але кому захочеться розповідати про себе таке, та ще й при першому знайомстві?

— Ну а я,— промовив Вогонь,— освітлюю та грію оселі, варю їсти і допомагаю ковалям кувати залізо.

Вогонь не хотів, звичайно, здаватися менше добродійним, ніж Вода. Тому він теж дечого про себе не сказав.

Змовчав, наприклад, про те, що може спалити хату, а коли вітер, то й село чи місто; що він, граючись, може розчахнути дуба-велетня, який ще зеленів би триста років.

Честь, бувши аж надто вибагливою, проте завжди недовірливою, була в захваті від тих супутників.

— Згода! Ходімо тоді втрьох, друзі, прогуляємося! — щиро вигукнула вона.

— Стривайте,— сказав раптом Вогонь.— А коли хтось із нас зайде не в той бік чи відстане? Як нам тоді знаходити одне одного? Треба домовитись, кого за якими прикметами можна знайти. Мене, наприклад, треба шукати по димові — адже, як відомо, не буває диму без вогню.

— Не шукайте мене там,— сказала Вода,— де пожовкли й зів’яли рослини, або де земля вся потріскалася від спеки. Я тільки там, де гнуться гіллясті верби, де росте вільха, очерет і висока зелена трава.

— А в мене,— сказала Честь,— якихось особливих прикмет немає. Коли хочете зі мною приятелювати, завжди бережіть мене, щоб не згубити. Затямте собі, синьйори, мою головну прикмету: хто мене раз загубить, той більш ніколи не знайде.

З усіх трьох супутників тільки Честь не приховала нічого і сказала щиру правду.

 Італійська народна казка.

Бережи честь змолоду.

Честь дорожча від багатства.

 Краще втратити життя, ніж добре ім`я.

ЧУБЧИК

Жили собі шпаки. Батько і мати маленьким їстоньки-питоньки носили, співати по-шпачиному навчали.
Злагода і мир панували у шпаківні. Шпачата одне одного поважали, одне одному допомагали.
Якось шпачиха придивилася до своїх діточок і помітила у найменшенького невеликий чубчик. Дуже здивувалися цьому пташки, бо чубаті шпаки — то дивина. Тож і назвали його Чубчиком. А Чубчик відтоді так запишався, що почав із зневагою ставитися до своїх братиків і сестричок.
Одного ранку Чубчик сів на ясеневу гілку. І так йому сподобався спів соловейків, які витьохкували у саду, що аж захотілося й собі так заспівати.
— Чого так рано встав?— запитала Чубчика мати.
— Солов’їв послухати.
— Гарно співають.
— Мамо, я хочу соловейком стати,— несподівано сказав Чубчик.
— Що, сину? — здивувалася шпачиха.
— Хочу соловейком стати! — сердито сказав шпачок.
— Соловейком, сину, треба народитися,— розважливо пояснила шпачиха.
— А я хочу! — наполягав на своєму Чубчик.— Хочу навчитися так гарно співати, як солов’ї.
— Ця наука не для тебе, синочку,— промовила мати,— Ти навчися спочатку свистіти по-шпачи-ному.
— Набрид мені ваш свист! — гукнув Чубчик на весь сад.— Не хочу довіку вас чути!
— Схаменися, сину, що ти кажеш? — злякано просвистіла шпачиха.— Хіба так можна про свій рід казати?
— Не хочу такого роду, де тільки свистять і свистять! — вередливо репетував шпачок.— Вас і люди не слухають так, як соловейків.
— Не те говориш, сину, не те,— промовила з сльозами на очах мати.— Якби ти весною прилетів сюди, коли снігу ще багато на полях і в лісах, та сів ось тут, на ясені, і засвистів, ти б побачив, як радо твій спів зустріли б діти і дорослі. Люди кажуть, що на крилах ми їм весну несемо. Хіба цим не треба пишатися? Хіба наш спів гірший, ніж в інших птахів? Сину, сину, малий та нерозумний…
Довго так говорила шпачиха, навчаючи розуму сина-вередуна. Та Чубчик її не слухав. Змахнув крильми — і подався у садок, у володіння соловейків. Літав він літав, доки не побачив найстаршого Солов’я, який сидів на гілці бузини. Шпачок привітався і попросив:
— Соловейку, навчи мене співати по-своєму. Соловейко здивовано глянув на Чубчика і спитав:
— Чого це тобі, юний шпаче, раптом захотілося по-солов’їному співати?
— Бо набридли мені оті шпаки з їхнім свистом,— промимрив Чубчик.— Мені до вподоби солов’їна пісня, якою ваш рід людей звеселяє.
— Не знаю, що тобі й казати,— поважно промовив Соловейко.— Ще не чув такого, щоб соловейки цуралися свого роду. Не чув до цього і про шпаків. Бо споконвіку так ведеться, що синиця співає по-синич-чиному, сорока — по-сорочачому, шпак — по-шпа-чиному, а соловей — по-солов’їному. Казали мені колись, що між людьми таке є: один може вивчити мови багатьох народів. Про птахів такого не чув. Що ж, коли тобі так захотілося навчитися співати по-нашому, то зоставайся. А за науку треба відробляти: кожного дня моїй Солов’їсі будеш готувати сніданок, обід і вечерю.
— Гаразд, Соловейку! — радісно свиснув Чубчик і полетів збирати гусениць на сніданок Солов’їсі.
Цілу весну пробув у Солов’їному володінні Чубчик. І хоч з Солов’я був учитель якнайкращий, нічого у шпачка не виходило. Він розучився свистіти по-шпачиному і не навчився співати по-солов’їному. Тільки й того, що запам’ятав «тьох-тьох-тьох».
Потім Чубчик учився і в інших птахів. Ціле літо блукав по наймах у Синиччиному, Воронячому і Го-робчачому володіннях. Та вивчив лише «цінь-цінь», «кра-кра», «жив-жив».
Шпачкові здалося, що тепер він найрозумніший серед птахів.
Якось Чубчик побачив на ясені, де була його домівка, силу-силенну шпаків. Ті висвистували один поперед одного, бо прощалися з рідним краєм до наступної весни. Збиралися у вирій.
Прилетів до них і Чубчик. Рідня впізнала його, кликала до гурту. Але він з погордою глянув на батька й матір, братів і сестер, сів на самісінький вершечок осокора і заверещав на весь білий світ:
— Фіють-фіють, кра-кра-кра, тьох-тьох-тьох, кра-кра, жив-жив, кра, фіють, кра-кра-кра, цінь-цінь, жив-жив, кра!
Шпаки принишкли, слухаючи Чубчикове безглузде репетування. А коли той втомився верещати, птахи так зареготали, що аж затремтіли дерева. Чубчик з сорому ледь не звалився з осокора. Він кинувся шукати захисту у Солов’я, але той сміявся, аж за боки брався. Тоді полетів до синиць, а в тих від реготу аж сльози виступили на очах. Ще побіг до воронів, але ті від хихотіння лише каркали, а горобці так похрипли, що не могли й слова вимовити.
Присоромлений, осміяний, зневажений усім птаством, Чубчик повернувся додому.
— Що будемо робити, сину? — запитали батько й мати.
— Буду слухати вас.
— Хоч і пізно, сину, але добре, що за розум нарешті берешся.

           Микола Магера

"Народжений повзати - літати не може."

"Де народився там і згодився"

"Несправжня вулиця"

Гарний день видався в Юрася з Дмитриком. Їхній дідусь їхав у крамницю і взяв хлопців з собою. Він купив їм новесенькі олівці, альбоми, ще й кульок цукерок. Вернувшись додому, Юрась із Дмитриком не стали навіть обідати – одразу виклали перед собою віяло барвистих олівців і взялися малювати. Ось крамниця з господарськими товарами, ось жовтенький автобус, що привіз їх додому, ось їхня вулиця, а ось вони з дідусем. Несуть покупки, їдять цукерки, і всі троє усміхаються. Гарні вийшли малюнки, що й казати!

     - Гайда, дідусеві покажемо, сказав Юрась.  Та дідусь якраз і сам зайшов до кімнати.

-          - Добра робота, добра, - похвалив він. Усе схоже, тільки вулиця не наша.

-          - Чому не наша? – здивувалися хлопці.

-          -Бо папірців нема.

-          -Яких папірців?

-          -А тих , що ви по дорозі порозкидали, як цукерки їли.

Хлопці перезирнулися: жартує дідусь, чи сердиться?

-          - Та вони ж малюнок зіпсують, - несміливо проказав Дмитрик.

-          - А вулицю не зіпсують? – насупив брови дідусь. – Чи, може, думаєте, що вони її прикрасять? Насіяли сміття - тепер малюйте, інакше вулиця буде несправжня, не наша буде вулиця. Хлопці наче язики поковтали. Позиркуючи один на одного, вибралися з-за столу й побрели збирати обгортки.                                                                                              

                                                                                                               Оксана Кротюк

"Кожен хоче прийти туди, де порядок і чистота."

"Чисто не там, де мітлою метуть, а там де не смітять."

 «Млечный  путь»

В одном   сосновом лесу  жило семейство  белочек: белочка мама, белочка папа и бельчонок Кико. И ничем бы не отличалась эта семейка от других белок, если бы не Кико. Он был большой озорник и проказник.

- Кико, сегодня у нас день сбора грибов - строго сказала мама. 

- Мы с другими мамами отправляемся за грибами, а вы дети, будете делать  гирлянды,  нанизывая грибы на ветки.

-Нанизывать грибы? – оживился Кико. - Да это же мое любимое дело!

Надо заметить, что бельчонок никогда раньше  этого не делал, но его рвению к этому занятию можно было позавидовать. Но мама белка, зная взбалмошный характер своего сына , начала  подробно объяснять  все тонкости этого занятия.

-Сначала вы должны перебрать и отсортировать грибы, приготовить веревки…

-Мама, не надо меня учить я все знаю, я и сам смогу справиться с этим делом - возмутился Кико.

-Но вместе же быстрее и веселее  – возразила мама.

-Они будут мне только мешать,  я сам справлюсь  – настаивал на своем малыш.

Мама  тяжело вздохнула, она знала упрямый характер своего сына, поэтому решила больше не учить его.

- Поступай как знаешь,  - грустно сказала белка  и отправилась с другими белками за грибами. Работы было много, как, впрочем, и грибов. Все белки приносили грибы и складывали в одну большую кучу, а мама Кико приносила отдельно, так как сын наотрез отказался работать с другими малышами.  Бельчата работали дружно. Одна группа сортировала грибы, другая нанизывала, третья развешивала.

 Кико сначала себя подбадривал:

 - Ничего, вот они устанут, а может даже поссорятся, вот тогда посмотрим…

Но бельчата давали один другому передохнуть, а ссориться они даже не думали, что совсем расстроило Кико.

Потом ему  стало страшно, что над ним будут потешаться взрослые и откровенно смеяться малыши. Когда куча грибов стала огромной, Кико совсем растерялся. Он не знал что делать, или просить маму , чтобы не приносила больше грибов, или просить ребят помочь ему, или же просто убежать и спрятаться от позора.

Кико конечно же выбрал последний вариант и улучив момент незаметно скрылся в лесной чаще.  

Остаток дня прошел очень быстро. Бельчонок даже не чувствовал стыда , он весело прыгал с ветки на ветку, гонялся за бабочками, слушал пение птиц, как незаметно наступил вечер.  Деревья стали темные и страшные, куда-то пропали бабочки и птички. Кико никогда раньше не оставался ночью один и поэтому он не просто расстроился, он громко расплакался.

К счастью, его уже искали.  Мама белка сначала не придала виду, что  сын пропал.  

- Он все понял - утешала она себя, и сейчас Кико вернется, чтобы извиниться за свое поведение. Но бельчонок не возвращался и, когда начало темнеть, мама белка обратилась за помощью к другим белкам. Все дружно начали поиски.

Кико нашли в дупле старого дуба, он спрятался туда, когда понял, что вернуться домой он уже не сможет. Ночь была слишком темной, а те редкие звездочки на небе не могли осветить дорогу маленькому беглецу.

- Мама! - воскликнул Кико, когда услышал что его кто - то крепко обнимает.

– Мама , прости меня - сквозь слезы шептал Кико,  -Я хотел вернуться, но ночь слишком темная и страшная. Вот  если бы была одна  большая звезда на небе ночью, как днем Солнце, я бы не заставил тебя волноваться!

Знаешь, почему ночью темно и холодно?  Потому что очень давно в ночном небе случилась одна неприятная история…

Когда-то на небе не было так много звёзд как сейчас, а была одна большая, очень большая и горячая Звезда. В этой Звезде жили светлячки. Они жили очень дружно. Вместе пели, танцевали, вместе плакали когда кому-то из них было плохо. Но однажды они поссорились, уже никто не знает из-за чего. Разругались и всё тут. И не просто два светлячка, а все! Никто друг с другом говорить не хочет, что бы помириться. И как только перестали они дружить, как большая Звезда распалась.  БАХ! – и разлетелась меленькими звездочками по всему нашему небу. Потом  часть светлячков, ставших звёздочками,  все же помирились и решили сблизиться, но соединиться в одну большую звезду они так и не смогли. До сих пор стараются держаться рядом, в надежде что у другие звёзды вскоре присоединятся к ним. А пока, нам они видны как Млечный Путь, словно кто-то из космонавтов пролил кружку молока, которую хотел выпить на ночь.

- Мама, а ведь я тоже, как те звездочки, которые одинокие - грустно сказал Кико. 

 –Я сам выполнял всю работу - поэтому у меня не получалось  быстро.  - Я боялся, что надо мной будут смеяться…

- Но всему виной твое упрямство, Кико! 

- Ведь ты сам захотел работать отдельно, ты не обратился за помощью, когда тебе было трудно. - Но когда ты пропал все взрослые  белки пошли тебя искать, а бельчата  принялись  выполнять брошенную тобой работу.

- Мама, пойдем скорей домой, я хочу попросить прощения у тебя и папы и у всех белок! – Я не хочу, чтобы мы были как звездочки рассеянными по всему лесу!

 Когда белки с маленьким Кико вернулись домой, он как и обещал попросил прощение и пообещал всему беличьему коллективу, что никогда больше не будет таким упрямым, и будет всегда помогать другим.  Уже засыпая в теплых маминых объятьях маленький Кико спросил у мамы: « Мама, а звездочки когда-нибудь  помирятся?» Но ответ Кико так и не услышал, потому, что крепко спал, и снилась ему большая яркая звезда на ночном небе.

Жгутова Вероника

г. Днепр

"Гордая лошадка"

Жила на свете белая лошадка. Когда она была маленькой, все говорили: « Какая красавица!»  и лошадка очень загордилась.

Когда лошадка выросла, старый седой конь по кличке Мельник спросил: « Чем бы ты хотела заниматься? Может возить на мельницу муку? Ты белая и мука белая – тебе бы очень подошла эта работа». Но гордая белая лошадка ответила, что возить тяжелые мешки – занятие не для красавиц, Ведь это может испортить ее фигуру!

Толстая добрая лошадь, которую все называли Мамашей, спросила, не хочет ли наша красавица воспитывать жеребят. Они бы выросли такими же красивыми, как она! Но гордая белая лошадка ответила, что терпеть не может возиться с малышами. Жеребята действуют ей на нервы! 

Стройный вороной конь Циркач предложил ей работу в цирке. Там красиво,  играет  веселея музыка, и лошадям надевают на головы пышные султаны из перьев!

 - Вот еще! – фыркнула гордая белая лошадка. – В цирке все аплодисменты достаются наездникам, а я хочу, чтобы все восхищались только мной!

 Постепенно все поняли, что для этой лошадки ни одна работа не  будет достаточно   хорошей, и отвернулись от нее.

Так она осталась без друзей и без дела. У  нее даже не было имени, ведь все лошади получали имена в зависимости от рода своей деятельности. Как называть того, кто не умеет дружить и не хочет трудиться?

Единственным занятием для нашей гордячки было любоваться своим отражением в зеркальной глади пруда.

« Га! Га! Га!» - смеялись над ней гуси и утки. И лошадке пришлось приходить к пруду ночью, когда  ярко светит луна, а все насмешники спят.

 Иногда лошадке казалось, что от безделья и ненужности она стала не такой красивой, ведь все реже и реже слышала слова восхищения от других.

 Уже никто к ней не обращался за помощью, не предлагал никакого занятия, потому что очень часто она всем отказывала.  Белая лошадка совсем загрустила.

Но однажды у деревенской девочки Глашеньки заболела мама. Доктор сказал, что если маме срочно не дать  редкое лекарство, она не доживет до утра. З лекарством нужно было ехать в город в самую главную аптеку.

 Кто же мог быстро домчать девочку туда?

Старый конь и толстая лошадь не могли скакать во весь дух, а Циркач вместе с цирком уехал на гастроли. И девочка побежала к пруду, где любовалась собой гордая белая лошадка. 

- Милая лошадка! Добрая лошадка! – со слезами на глазах просила Глашенька. – Ты ведь не откажешься мне помочь?

 Гордая белая лошадка так обрадовалась, что к ней обратились за помощью, назвав при этом милой и доброй, что она быстрее ветра помчалась в город, и лекарство было доставлено во время. Мама была спасена!

Глашенька, ее мама, и вся деревня благодарили лошадку, угощали ее всякими вкусностями, и лошадке так понравилось быть полезной, что она по первому зову мчалась  за лекарствами, днем или ночью – все равно!

Белой лошадке подарили сумку с красным крестом и теперь  у нее есть имя! Все зовут ее Скорая Помощь!

"Маленькая пчелка и Мудрая пчела"

 Родилась как-то в улье Маленькая пчёлка. Расправила свои крылышки, потянулась, улыбнулась и весело сказала вслух: «Здравствуй мир и все, кто его населяет! Ура, сказала она сама себе, я пчела! А значит, я сейчас полечу, и буду собирать мёд!»

 И только Маленькая пчелка это сказала, как услышала рядом чей-то спокойный, добрый, но строгий голос: «Не спеши, погоди, Маленькая пчёлка, нельзя тебе ещё лететь за мёдом».

 - А ты кто? – спросила Маленькая пчёлка.

 - Я твоя кормилица – сказала старая Мудрая пчела. Я кормила тебя пчелиным молочком, когда ты была ещё маленькой личинкой, и буду кормить тебя даже сейчас, когда ты уже стала молодой пчелкой, до тех пор, пока ты совсем не окрепнешь.

 - Скажи, а когда я поем и окрепну, я смогу уже лететь за мёдом?

 - Нет, сначала ты должна научиться наводить порядок в улье: чистить соты, убирать мусор.

 - Скажи, старая мудрая пчела, а когда я порядок наведу и почищу соты, я смогу полететь за мёдом?

 - Нет, прежде ты поможешь кормить маленьких личинок пчелиным молочком, научишься заботиться о матке (матка это мама всех пчёл в улье), о трутнях, так называют пчёл-мальчиков (они постоянно живут в улье и не летают собирать мёд), будешь кормить их мёдом, а за тем…

 - А затем я полечу собирать мёд!

 - Вот же, какая нетерпеливая! Нет, тебе нужно будет научиться строить соты, для того, чтобы было, куда собирать мёд и где растить молодых пчёл. Строительство сот дело сложное и ответственное. Каждая пчела должна уметь строить соты – красивые правильные шестигранники.

 - Я поняла, я поняла! Построю соты – и за медом!

 - Нет, погоди, построишь соты и будешь учиться заполнять соты мёдом. Будешь принимать мёд от рабочих пчёл, которые летают его собирать с цветов, обмахивать своими крылышками соты для поддержания в улье температуры, при которой из нектара получается мёд, а также охранять вход улья от врагов, например от ос или муравьёв…

 - Что ж, наверно я никогда не полечу за мёдом…

 - Полетишь! Обязательно полетишь! Как только ты пройдёшь всю эту пчелиную школу, ты станешь настоящей лётной пчелой, которая всё знает и всё умеет. Вот тогда ты и полетишь за медом!

Розумним ніхто не родився, а навчився.

Розуму вчиться - в житті пригодиться.

"Друзья"

Это было осенью. Деревья оделись в разноцветные листочки. Птички собирались в тёплые края. Зверюшки готовились к зиме.

А у ёжика Гоши заболела бабушка. Она жила за лесом, и мама ежиха отправила сынишку проведать бабушку. Идёт ёжик по лесу, песенку напевает. Вдруг слышит - неподалёку какой-то писк. Ёжик осмотрелся и увидел маленького светлячка. Он запутался в паутине. Гоша тут же поспешил ему на помощь и аккуратно освободил лапки малыша из цепких паутинных ниточек.

- Ой, спасибо тебе, – пропищал тоненьким голоском светлячок.

- Да не за что, ты будь, пожалуйста, аккуратнее, в следующий раз! Я – Гоша. А тебя как зовут?

- А я – Светлик, – ответил светлячок.

- Очень приятно! Будем знакомы! Удачи тебе, Светлик. А я пойду, меня ждёт бабушка – сказал Гоша и, помахав лапкой новому другу, пошёл своей дорогой.

Ёжик навестл бабушку, затем попрощался с ней и отправился домой. Между тем в лесу уже давно стемнело. Шёл, шёл Гоша и заблудился. Сел он на пенёк и не знает, в какую сторону ему идти. Осмотрелся вокруг, а за ёлочками пробивается какой-то свет. Пошёл ёжик на свет, а там Светлик - освещает всё своим крохотным фонариком.

Они очень обрадовались друг другу. Гоша рассказал, что с ним случилось. И светлячок предложил помощь. Ёжик взял веточку, посадил светлячка на неё, и они отправились в путь. Фонарик Светлика горел, как яркая звёздочка, освещая тропинку, траву, сонные деревья. Так они и добрались до дома.

С тех пор Гоша и Светлик стали неразлучными друзьями.

Настя Сенина

г. Донецк

Добро добром згадують.

У лиху годину, пізнаєш вірну людину.

"Зайчаткова казочка"

Бігло лісом сіреньке Зайчатко. Аж, раптом, бачить, а на стежці лежить... казочка. Перегорнуло Зайчатко сторінку. Ой, як сподобались йому малюнки! І червона морквинка, і білий кролик, і веселий їжачок. І написана казочка була великими літерами. Тільки Зайчатко все одно читати не вміло.

Узяло воно казочку під пахву, скаче лісом і думає: "Якби мені знайти кого-небудь, хто вміє читати. Це, мабуть, дуже цікава казочка!"

Тільки подумало так Зайчатко - назустріч Лисиця.

- Добридень, Зайчику! Що то в тебе за книжка? – питає.

- Це казка, тітонько Лисице! Ось які малюнки гарні! Почитайте, будь ласка, а я послухаю!

- Добре, Зайчику! – погодилась Лисиця.

На пеньок сіла, книжку розкрила, лапою по рядках водить: Жили-були дідусь та бабуся. І була в них курочка. Несла вона смачні яєчка, а ще смачнішою була сама курочка...

- Ні, тьотю Лисице, – перебило Зайчатко. – Ви не так читаєте. Тут намальована морквинка, білий кролик і веселий їжачок.

- Ти бач, Зайчисько нікчемний! – образилась Лисиця. – Мені, Лисиці, віри не йме! Ану тікай, поки цілий!

І книжку на землю кинула. Підняло Зайчатко книжку, далі пострибало. А на дорозі – Сірий Вовк, хазяїн того лісу.

- Добридень, дядю Вовче! – привіталося Зайчатко і книжечку простягнуло.

- Добридень, косоокий! – відповів Вовк, а сам дивується: – Навіщо мені твоя книжечка?

А ви почитайте, дядю! – прохає Зайчатко. – Це, мабуть, цікава казочка.

- Казочка? – перепитав Вовк. – Ну, гаразд, косоокий, можна й – ха-ха! – почитати...

Розкрив книжку, до очей підніс. Подумав і каже басом: Жила-була бабуся. І було в неї сіреньке козеня. Смачне-пресмачне...

Зайчатко послухало трохи вовчу казку, а далі й зазирнуло в розкриту книжечку. Зазирнуло та з дива аж лапками сплеснуло:

- Дядю Вовче, ви ж читати не вмієте. У вас малюнки в книжечці догори ногами!

- У-у-у – розсердився Вовк i шпурнув книжечку геть. – Забирайся, а то з'їм. Дивись-но, читати, каже, не вмію! Усі казки – про смачних козенят. У-у-у!

Підхопило бідне Зайчатко свою книжечку і побігло, не бачачи перед собою дороги. З переляку очі в нього ще більш перекосилися, і не помітило Зайчатко, як опинилося на руках у хлопчика, що в лісі гриби збирав.

- Заспокойся, Зайченятко, заспокойся, сіреньке! – сказав хлопчик ласкаво і погладив Зайча. – Хто скривдив тебе?.. А це що, казочка? Які малюнки цікаві! Нумо, почитаємо її!

І прочитав хлопчик сірому Зайчаткові казочку, що була у книжці, – про білого кролика і веселого їжачка.

- А тепер, Зайчику, тобі пора до мами, – сказав хлопчик і простягнув йому казочку. – Рости скоріше, вступай до лісової школи і теж навчишся читати.

- Неодмінно! – сказало Зайчатко. І в зелених кущах майнув його смішний хвостик. От і все.

Ю. Ярмиш

Чим  більше науки, тим в житті менше муки.

"Пісня солов'я"

Якось один купець зловив у лісі солов'я, приніс додому й зробив йому дуже гарну клітку. Була та клітка з срібла, золота й коштовного каміння. Посадив купець солов'я в ту клітку й приставив до нього чоловіка, щоб наглядав за ним.

Був у цього купця чудовий сад, а в ньому стільки квітів, що очі розбігалися. Посередині саду був водограй, до якого спускалися мармурові сходи. Купець поставив клітку поблизу водограю і щодня вранці та ввечері приходив милуватися солов'єм.

А соловей тільки сумно дивився на небо й жалібно співав.

Знайшов купець чоловіка, який знав пташину мову, й привів його до солов'я, – хай розгадає солов'їну пісню.

Послухав чоловік солов'я й каже:

- Хазяїне, соловей співає: "Вітчизно моя, гніздечко моє, я без вас не можу жити".

Минали дні, і соловей співав ще жалібніше. Тоді купець відімкнув клітку й випустив солов'я на волю, а сам разом з чоловіком, який знав пташину мову, сів на коня й поскакали услід за солов'єм. Соловей перелетів гори, перетнув долину, переплив річку, напився із джерела води і знову вирушив у дорогу. Довго летів чи недовго, аж нарешті, дістався до дерева, яке стояло в лісі, побачив своє зруйноване гніздо й заспівав:

- Вітчизно моя! Ти найкраща, наймиліша.

З того дня соловей став вільно співати й славити своє гніздо.

Подивився на нього купець і каже:

- Дивак цей соловей. У мене він жив у розкошах, у золотій клітці і сумував. А тут побачив зруйноване гніздо й заливається від радості.

Чоловік, який знав пташину мову, відповів йому:

- А ти не дивуйся, хазяїне. Кожному своя вітчизна, своє гніздо наймиліші. Соловей тут вільний. А воля найдорожча!

Азербайджанські народні казки

Рідний край - земний рай.

Всюди добре, а дома найкраще.

"Чому кіт тільки після сніданку вмивається"

Якось рано-вранці залетів горобець у ячмінь та й дзьобає собі помаленьку зернятка. І кіт тут-таки походжає. Побачив горобця, причаївся, пригнувся та – хап! І потяг його собі на сніданок.

А горобець почав йому дорікати:

- Пане котику, ви ж делікатного виховання. Де ж воно чувано, щоб такий великий пан та снідав не вмивавшись.

Соромно стало котові. Поклав він горобця на землю та й почав лапкою вмиватися.

А горобцеві тільки того й треба було. Він довго не дожидався – махнув крильцями та й полетів.

Розсердився кіт і зарікся тоді: пан чи не пан, а вмиватися він тепер не перед сніданком, а тільки після сніданку буде.

Так він, здається, і досі робить.

Ванда Гег

Раз схитруєш, а більше не вдасться.

Розум силу переважить.

"Внимательный Бобрёнок" 

Жил в одном лесу Бобрёнок. Он был очень вежливый и внимательный. Утром встанет, по сторонам посмотрит:

- Кому помощь нужна?

Папа Бобр ему поручит чурбачки для новой стройки в сарайчик отнести (бобры ведь строители), Бобрёнок - бегом.

Попросит его мамочка Бобриха присмотреть за младшим братиком - Бобрёнок не откажется.

А как все дела по дому переделает, идёт по лесу гулять. И не просто гуляет, а внимательно вокруг смотрит. Видит, цветок пить просит - не поленится сбегать водицы принести. Видит, Белка корзинку орешков рассыпала - поспешит на помощь, всё соберёт. Заметит, что медвежата без мамы Медведицы ссориться начали, - разберётся, в чём дело. И помирит их.

Енотиха на речке бельё полоскала - унесло у неё полотенце. Бобрёнок в речку - прыг! Принёс ей полотенце... Та его благодарит, а малыш ей: "Не стоит благодарности... Мы ж, бобры, не только строители, но и пловцы... Мне только приятно вам помочь и заодно искупаться..."

И вот однажды бежал Бобрёнок по тропинке да и упал в глубокую яму. Никак из неё выбраться не может. Это охотник такую ловушку поставил: ветками да травой прикрыл. Приуныл малыш. Сидит на дне - то плачет, то на помощь зовёт.

А вертлявая Белка, суровая Медведица, опрятная Енотиха почувствовали: чего-то в лесу не хватает. Ах, да! Куда же это наш внимательный Бобрёнок подевался? Пошли его искать.

Искали, аукали - и услышали зов. Пошли они на этот зов и отыскали яму. Енотиха сообразила - сплела своими ловкими пальчиками верёвку из травы. Белка спрыгнула в яму, обвязала Бобрёнка верёвкой и выбралась назад по ней же. Медведица потянула легонько - и вытянула Бобрёнка. 

То-то была радость!

Добре довго пам'ятається.

Добре діло твори сміло.

"Батькова наука"

Їхали якось чоловік з сином кіньми на ярмарок. Побачив батько підкову на дорозі, і каже синові:

- Іванку, ану злізь з коня, підніми підкову!

- Чого б я за підковою ліз?

Зліз батько сам. Узяв підкову. «Чекай, я тебе навчу», - подумав собі. Продав на ярмарку підкову і купив за неї черешень.

Поторгували, вертаються додому, а голодні-преголодні. Старий і сам не їв, і сину спеціально нічого не купував, а з дому не брали. Іде старий попереду та все кидає по одній черешні на дорогу. А син злізе з коня, з’їсть і їде далі. Бачить: знову черешня на землі. Доводиться знову злізати з коня.

Отак, не хотів раз злізати з коня, то сто разів зліз. Така була наука.

За добру науку цілуй батька й матір в руку. 

"Сливи за сміття"

В одного чоловіка був син. Коли він виріс і настав час його женити, став батько думати, як би йому добру дівчину до пари знайти. Думав, думав і врешті надумав. Набрав він цілий віз слив і поїхав по селах продавати.

- Гей, люди, міняю сливи на сміття, сливи на сміття! Несіть сміття!

Дівчата, молодиці, старі баби – всі кинулися хати замітати. Кожна хоче чимбільше сміття принести, щоб більше слив виміняти. Назбиралося його чималенько. Одна цілий мішок тягне, друга – крину з верхом, третя – повен фартух. Несуть та ще й хваляться:

- Бач, скільки сміття в хаті зібрала! Добре, що такий дурний сливар трапився. Віддам йому сміття, щоб дарма не валялося по кутках!

- Я ось яку купу сміття зібрала і ще стільки зібрати можу.

- А в мене стільки, що за раз і не донесеш. Зібралося його, зібралося за цілий рік... Оце нашвидкоруч змела трохи – дуже мені сливок схотілося.

А чоловік бере в жінок сміття і роздає сливи. Всі раді, він теж усміхається. Сміється і насміятися не може.

Останньою прийшла гарненька дівчина. Принесла в хусточці жменьку сміття.

- Е, дівчино, чом же ти так мало зібрала? Скільки ж я тобі слив за оцю жменьку дам?

- Принесла б і більше, та немає, зовсім немає. І це не наше – сусіди дали, як помагала їм замітати.

Почувши це, чоловік дуже зрадів. Така охайна й працьовита дівчина, в якої вдома ані порошинки сміття немає, буде чудовою господинею. І посватав її за свого сина. Одружилися вони й жили щасливо.

Елін Пелін

Щастя і труд поряд живуть.

У доброї роботи і кінець добрий. 

"Антилопа та Равлик"

Антилопа завжди вихвалялася своєю спритністю й швидкістю. Якось вона зустріла Равлика і стала глузувати з нього:

- Гей, Равлику, ти навіть бігати не вмієш. Який це сором, що ти здатний лише плазувати. 

Равлик, будучи швидкий на розум, вирішив провчити Антилопу.

- Гаразд, приходь сюди в неділю, і ми на цій дорозі влаштуємо змагання з бігу: побіжимо звідси до річки.

- Ти побіжиш наввипередки зі мною? – здивувалась Антилопа. – Добре, я прийду.

І помчала, рада-радісінька: вона гадала, що Равлик несповна розуму, бо надумав з нею змагатися.

А Равлик, який ходив до школи та вмів читати й писати, написав листи усім друзям-равликам, що жили вздовж шляху до річки. У тому листі він просив друзів стати в неділю вздовж дороги, а коли Антилопа бігтиме й кликатиме Равлика, відповідати: "Я тут!"

У неділю зустрілася Антилопа з Равликом і, засміявшись, сказала йому:

- Ну, побіжимо й побачимо, хто перший прибіжить до річки..

Равлик пробіг трохи й сховався в кущі. Антилопа ж бігла й час від часу гукала:

- Равлику, Равлику, де ти там?

- Я тут! – щоразу озивався котрийсь із Равликових друзів.

Антилопі здавалося, ніби це той самий Равлик, і вона мчала все швидше. Але Равлик завжди відповідав, коли вона його кликала.

Нарешті Антилопа стомилася і стала, важко водячи боками й задихаючись.

Равлик виграв заклад, бо він був кмітливіший за Антилопу, ходив до школи разом з іншими равликами, усі вони вміли читати й писати. Тільки так вони змогли гуртом перемогти Антилопу.

Мозамбікська народна казка

Розум силу переважить.

Сила перед розумом никне.

"Две лягушки"

Жили-были две лягушки. Были они подруги и жили в одной канаве. Только одна из них была храбрая, сильная, весёлая, а другая - ни то ни сё: трусиха была, лентяйка, соня.

Но всё-таки они жили вместе, эти лягушки. И вот однажды ночью вышли они погулять.

Идут себе по лесной дороге и вдруг видят: стоит дом. А около дома погреб. И пахнет из этого погреба очень вкусно: плесенью пахнет, сыростью, мохом, грибами. А это как раз то самое, что лягушки любят.

Вот забрались они поскорей в погреб, стали там играть и прыгать.

Прыгали, прыгали и нечаянно свалились в горшок со сметаной. И стали тонуть. А тонуть им, конечно, не хочется.

Тогда они стали барахтаться, стали плавать. Но у этого глиняного горшка были очень высокие скользкие стенки. И лягушкам оттуда никак не выбраться. Та лягушка, что была лентяйкой, поплавала немного, побарахталась и думает:

"Всё равно мне отсюда не выбраться. Зачем же я буду напрасно барахтаться? Только мучиться зря. Уж лучше я сразу утону". Подумала она так, перестала барахтаться - и утонула.

А вторая лягушка - та была не такая. Та думает: "Нет, братцы, утонуть я всегда успею. Это от меня не уйдёт. А лучше я ещё побарахтаюсь, ещё поплаваю. Кто его знает, может быть, у меня что-нибудь и выйдет".

Но только - нет, ничего не выходит. Как ни плавай - далеко не уплывёшь. Горшок маленький, стенки скользкие - не вылезти лягушке из сметаны. Но всё-таки она не сдаётся, не унывает.

"Ничего, - думает, - пока силы есть, буду барахтаться. Я ведь ещё живая, значит, надо жить. А там - что будет!"

И вот из последних сил борется наша храбрая лягушка со своей лягушачьей смертью. Уж вот она и память стала терять. Уж вот захлебнулась. Уж вот её ко дну тянет. А она и тут не сдаётся. Знай себе лапками работает. Дрыгает лапками и думает: "Нет! Не сдамся! Шалишь, лягушачья смерть..."

И вдруг - что такое? Вдруг чувствует наша лягушка, что под ногами у неё уже не сметана, а что-то твёрдое, что-то такое крепкое, надёжное, вроде земли.

Удивилась лягушка, посмотрела и видит: никакой сметаны в горшке уже нет, а стоит она, лягушка, на комке масла.

"Что такое? - думает лягушка. - Откуда взялось здесь масло?"

Удивилась она, а потом догадалась: ведь это она сама лапками своими из жидкой сметаны твёрдое масло сбила.

"Ну вот, - думает лягушка, - значит, я хорошо сделала, что сразу не утонула".

Подумала она так, выпрыгнула из горшка, отдохнула и поскакала к себе домой, в лес.

А вторая лягушка осталась в горшке. И никогда уж она, голубушка, больше не видела белого света, и никогда не прыгала, и никогда не квакала.

Ну что ж!

Если говорить правду, так сама ты, лягушка, и виновата. Не падай духом! Не умирай раньше смерти!

Л.Пантелеев

Найбільша штука в світі - терпіння.

Не штука впасти, але штука встати.

"Два товарища"

Шли по лесу два товарища, и выскочил на них медведь. Один бросился бежать, влез на дерево и спрятался, а другой остался на дороге. Делать было ему нечего – он упал наземь и притворился мёртвым.

Медведь подошёл к нему и стал нюхать:он и дышать перестал.

Медведь понюхал ему лицо, подумал, что мёртвый, и отошёл.

Когда медведь ушёл, тот слез с дерева и смеётся.

- Ну, что, - говорит, - медведь тебе на ухо говорил?

- А он сказал мне, что плохие люди те, которые в опасности от товарищей убегают.

Л.Толстой

Друзі пізнаються в біді.
Як прийде туга, пізнаєш друга.